Популярні
Останнім часом усе частіше можна почути про створення за допомогою дронів так званої «кілзони», яка має зупинити просування російських військ. Тому ми спробували розібратись, що це таке, як воно працює та які є проблеми.
За визначенням (Field Manual (FM) 3-90: Tactics) kill zone – це місце, де зосереджується вогонь із засідки. Як правило, використовується масований вогонь прямою наводкою протягом короткого проміжку часу. В той час, як у зоні бойового зіткнення, як правило, використовується непрямий і прямий вогонь протягом більш тривалого часу на більшій території.
«Якщо ще рік тому сіра зона складала приблизно від 500 метрів до 2 кілометрів, то зараз вона розширилася до 5–6 кілометрів, а на деяких напрямках — навіть до 7 кілометрів», — розповідає головний сержант батальйону безпілотних систем 24-ї окремої механізованої бригади Юрій «Лис».
За його словами, причиною цьому є велика кількість безпілотних апаратів, які постійно перебувають у повітрі.
«Кожної хвилини в повітрі перебуває приблизно 50 різних засобів — як розвідувальних, так і ударних. І це стосується не тільки наших дронів, а й ворожих», — наголосив Юрій.
За його словами, росіяни також активно нарощують свої безпілотні спроможності, частково копіюючи тактику українських військових щодо збиття дронів та мінування.
«Зараз війна більше нагадує не бій піхоти чи бронетехніки, а далекобійну дистанційну боротьбу. Відстані зросли, kill-зони збільшилися», — підсумував сержант.
При цьому оцінка в 7 км вже є досить консервативною. Через високу насиченість дронами, які уражають будь-яку техніку, що рухається поблизу лінії фронту, вже не поодинокі випадки, коли українським військовим доводиться долати по 20 кілометрів пішки, аби зайти на позицію. З російського боку ситуація з логістикою ще гірша — до такого ступеня, що вони почали масово впроваджувати використання в’ючних тварин для доставки вантажів.
При цьому 20 км — далеко не межа. Застосування FPV-дронів квадрокоптерного типу на 25–30 км углиб території ворога не є чимось надзвичайним ще з початку 2024 року. Окрім того, активний розвиток нечутливих до засобів РЕБ дронів на оптоволокні лише погіршує ситуацію. Росіяни вже налагодили масове використання оптоволоконних дронів із дальністю польоту близько 20 км, тоді як в українській армії ця технологія впроваджується повільніше. Однак немає жодних фундаментальних проблем збільшити цю дальність ще більше (йдеться саме про дальність — оптоволоконні дрони все ж мають обмеження та певну специфіку використання). Так, навіть в українській армії вже є варіанти дронів із котушками на 30 та навіть 40+ кілометрів.
З розвитком дронів/аеростатів-ретрансляторів, недорогих FPV-дронів літакового типу, систем оптичної навігації та самонаведення дальність ураження тільки зростатиме. Можна припустити, що в середньостроковій перспективі дальність ураження у 50–60 км перестане бути чимось надзвичайним.
Тобто йдеться про створення суцільної зони ураження, в якій дрони мають вражати всі цілі.
Ідеологія дронової «кілзони» втілюється, зокрема, за допомогою розвитку проєкту «Лінія дронів». Головна мета проєкту — розвивати найкращі підрозділи безпілотних систем та масштабувати їхній бойовий досвід, які, у свою чергу, мають стати опорою слабших лінійних частин.
Як з’ясувало видання Українська правда: «Задача мінімум — повністю зупинити просування ворога. А там уже подивимось, що буде далі».
Як пояснили виданню співрозмовники в командуванні Сухопутних військ, на фронті ворог може просуватись лише там, де йому вдається протискати слабші підрозділи. Умовно кажучи, якщо на якійсь ділянці фронту стоїть, наприклад, Третя штурмова, то командування може не боятися, що там буде провал у роботі РЕБ, не літатимуть свої дрони чи виникнуть якісь інші негаразди.
«Але у всіх успішних підрозділів на флангах стоять слабші придані чи суміжні частини, де командири не дуже спішать розбиратись, що воно за нова війна. І там ворог їх протискає. А коли сиплеться на фланзі слабкий підрозділ, то сильний теж мусить відступати, щоб ворог не зайшов йому в тил».
«Задача “Лінії дронів” — стати “другою лінією” саме за слабшими піхотними підрозділами та таким чином тримати лінію фронту. Задум у тому, щоб ці полки й бригада “осіли” на якомусь одному відрізку фронту і стали там стабілізуючою силою. Врешті вони почнуть навчати лінійні бригади перед собою і потроху розширювати “свою” ділянку фронту», — пояснює задум «Лінії» один із її розробників.
Це допоможе полкам, по-перше, воювати на своїх, завчасно підготовлених позиціях, по-друге — ідеально вивчити противника й системно завдавати йому вогневого ураження, пояснює УП командир «Ахіллеса» Юрій Федоренко.
Ймовірно, підрозділи «Лінії дронів» не розтягуватимуть по всіх 1200 кілометрах активного фронту, а концентровано поставлять на його найважчі напрямки.
Фактично задум полягає в тому, аби віддати ініціативу та розвиток «кілзони» в руки досвідчених підрозділів БПЛА, які краще розуміють мінливу специфіку дронової війни. Та покластися на розвиток горизонтальних зв’язків на низових та середніх рівнях командування, аніж весь час централізовано спускати зверху нові доктрини у спробах постійної адаптації.
Потрібно розуміти, що те що в наших реаліях зазвичай називають «кілзоною», в контексті дронів, досить далеке від класичного визначення. Це лише зона можливого, а не суцільного ураження, де все знищується. І це не означає, що це сіра зона. У цій зоні знаходяться як російські підрозділи, так і українські (росіяни швидко наслідують усі, за невеликим винятком, вдалі українські практики, адаптуючи їх під свої потреби), але через засоби ураження піхота «відсвічує» по-мінімуму і може місяцями перебувати на позиціях.
Окрім того, основою насправді є не засіб ураження, а засіб розвідки та координація ударних підрозділів із пункту управління. Фактично термін «кілзона» є «модним» наслідком роботи розвідувально-ударного контуру. Строго кажучи, немає жодної принципової причини, чому, наприклад, артилерія не може замінити дрони як засіб ураження за наявності достатньої кількості боєприпасів та якісної розвідки. При цьому є безліч сценаріїв, коли артилерія справлятиметься з цим завданням краще, ніж дрони. Однак, враховуючи повальну деіндустріалізацію, дрони масштабувати значно легше, ніж виробництво артилерії. Детальніше про переваги, недоліки та взаємодоповнення дронів і артилерії ви можете прочитати у нашому спеціальному матеріалі «Місце артилерії на українському полі бою».
І ось тут можуть виникнути проблеми.
Тоді як на відстані декількох кілометрів достатньо використання малих комерційних безпілотників, для ударів на більшу глибину необхідне залучення розвідувальних безпілотників літакового типу, які будуть знаходити ціль, наводити на неї засіб ураження та здійснювати дорозвідку. При цьому, з затримкою майже на рік, але російські війська також почали застосовувати FPV-перехоплювачі.
Поки що це практикується лише найкращими російськими безпілотними підрозділами, наприклад, сумнозвісним «Рубіконом». Але така практика швидко поширюється. Наприклад, російське ВДВ вже створило окремі підрозділи для протидії БПЛА та нещодавно опублікувало відео з заявою про збиття за допомогою FPV-перехоплювачів 67 українських дронів за 3 тижні. Такі темпи все ще не порівнювані з кількістю, яку збивають українські війська, однак, скоріше за все, така практика буде тільки ширитися.
При цьому опубліковані кадри підтверджують, що російські війська, як і українські, для знищення безпілотників покладаються на мережу антидронових радарів. Це свідчить про те, що це систематична робота, а не ініціатива окремого підрозділу.
Окрім того, не потрібно списувати з рахунків постійний розвиток засобів РЕБ, який також ускладнює роботу дронам.
Адаптуючись до масового застосування дронів, росіяни створили декілька нових тактик штурмових дій — швидкий ривок на мото-/автотехніці, просочування піхотою та комбінація всіх засобів з класичними механізованими штурмами.
Для того, аби прорвати цю зону ураження, росіяни дедалі більше покладаються не на важку бронетехніку, радянські запаси якої до того ж поступово вичерпуються, а на швидкі ривки на мотоциклах, квадроциклах та автомобільній техніці.
«Дійсно, росіяни стараються максимально розосереджувати свої сили, вдаються до піхотних штурмів або штурмів за допомогою мотоциклів, квадроциклів, легкої техніки. Сам рельєф району Часового Яру не дуже сприятливий для використання важкої техніки», — розповідає Юрій «Лис».
За його словами, така тактика є викликом для українських підрозділів безпілотних систем.
«Це велика проблема для нас, оскільки це мобільні групи, які ми повинні постійно фіксувати та застосовувати велику кількість ударних дронів. Але наша тактика розвідки, нанесення вогневих уражень і мінування шляхів дає свої результати».
Проблема перевантаження дронових підрозділів — проблема відома. Цей недолік дронів яскраво виявився під час Курської кампанії після прибуття підрозділів з КНДР. Тоді корейські піхотинці масовими піхотними штурмами просто перевантажували українських операторів дронів і таким чином проривалися до позицій української піхоти, над якою мали значну кількісну перевагу.
При цьому українські військові відзначали, що за наявності достатньої кількості касетних снарядів для артилерії такі «м’ясні хвилі» вдавалося ефективно знищувати на 60–70%, що дозволяло стримувати штурми.
Ключова проблема полягає в тому, що підрозділи ударних безпілотників мають низький темп вогню, оскільки оператор дрона може використовувати лише один дрон за раз. Враховуючи час, потрібний для підготовки дрона та польоту до цілі, виходить, що оператор може наносити один удар раз на 10–15 хвилин. Якщо враховувати оцінки ефективності використання FPV-дронів, які в різних частинах коливаються від 20 до 40%, то реальна швидкострільність знижується ще більше.
Окрім того, не варто забувати, що при ураженні піхоти типові FPV-дрони через обмежену вагу бойової частини не здатні ефективно вразити розосереджену групу — вони змушені «полювати» на окремі цілі. І не кожне ураження призводить до значних пошкоджень техніки чи укріплень. Іноді для знищення однієї одиниці техніки потрібно декілька, а то й десяток успішних влучань.
Крім того, серйозним недоліком FPV-дронів залишається майже повсюдне використання аналогового зв’язку, який обмежує кількість дронів, що можуть одночасно працювати на одній ділянці фронту, через перевантаження частот. Підрозділам доводиться домовлятися між собою і, так би мовити, ставати в чергу.
Водночас ворог масово застосовує мототехніку, фіксувались комбіновані штурми, в яких українські підрозділи знищували біля сотні (!) мотоциклів разом із десятками одиниць бронетехніки.
Подібні атаки, хоч і є фактично самогубчими, однак, враховуючи критичний дефіцит української піхоти на позиціях, часом приносять результати.
Ще однією «новою» тактикою є фактичне копіювання тактики вагнерівців часів боїв за Бахмут. Вона полягає у постійній відправці піших груп, які намагаються обходити райони оборони та накопичуватись у тилу українських військ з подальшим штурмом. Абсолютна більшість подібних штурмовиків гине, однак не всі. Ті, хто вижив, забиваються в різного роду укриття, в яких поступово накопичуються і після цього штурмують українські позиції.
Окрім того, не потрібно ігнорувати проблеми розвідки та координації «слабших» українських підрозділів. Часом можна побачити, що російським піхотним групам вдається просуватись посеред білого дня фактично без будь-якого опору. Звісно, такі випадки є радше винятком, однак ідея посилення слабких місць «лінією дронів» виникла не на порожньому місці.
За великим рахунком, ідея створення дронової «кілзони» виникла через декілька критичних проблем, які Україні як державі не вдається вирішити напряму, тому було вирішено шукати вихід креативним підходом.
Першою причиною є критична нестача піхоти на позиціях, яку не вдається поповнювати з поточними темпами мобілізації. Звідси та, певною мірою, з гуманістичних причин, було вирішено, що «повинні воювати дрони, а не люди». Однак «дроноцентрична» оборона є надзвичайно крихкою. Варто ворогу подолати зону ураження чи подавити операторів дронів вогнем — і опір значно падає. У кращому випадку ворог займає порожні укріплення, у гіршому — у стрілецький бій доводиться вступати вже самим операторам БПЛА. Що, на жаль, уже траплялося далеко не один раз.
Другою причиною є великий дефіцит класичних засобів ураження та нездатність швидко наростити їх виробництво. Причиною є деградація промисловості не тільки в самій Україні, але й у країнах-партнерах (на щастя, Росія має подібні проблеми). При цьому дрони покладаються на глобальні ланцюжки постачання, комерційні вироби та Китай. Це є проблемою у довгостроковій перспективі, однак дозволяє швидко масштабувати виробництво фактично шляхом збирання готових напівфабрикатів та їх програмування.
Третьою проблемою є катастрофічний дефіцит офіцерів усіх рівнів. І мова навіть не про компетентних офіцерів, а будь-яких. Це створює ситуації, коли посади доводиться закривати хоч кимось. Це призводить (з різних причин) до постійних проблем з якістю управління військами. Окрім того, опір будь-яким змінам чинить середня ланка професійної військової бюрократії. Яка склалася природним чином, але яку й замінити, за великим рахунком, ніким. Тому, замість того щоб централізовано підтягувати загальний середній рівень, було вирішено розвивати «історії успіху», які мають природною співпрацею з суміжними підрозділами підняти і їхній рівень також.
Захоплюючись дронами, не потрібно забувати, що основою всього є піхота.
Неважливо, скільки у небі висить дронів — якщо в траншеї фізично не сидить піхотинець, то позиція буде рано чи пізно зайнята. І добре, якщо тільки вона.
Підтримати нас можна через:
Приват: 5169 3351 0164 7408 PayPal - [email protected] Стати нашим патроном за лінком ⬇
Підпишіться на розсилку наших новин
або на наш Телеграм-канал
Дякуємо!
ви підписалися на розсилку наших новин
