Російські С-300: тиск зброєю

У чому проблема з цими С-300? Всі, хто стежить за новинами 1) з військової області та 2) про Росію, напевно чули про ці ракети, які стали таким собі монстром з сфери зенітно-ракетної техніки та погибеллю для ВПС НАТО (і Ізраїлю). С-300 (SA-10 за класифікацією НАТО) це сучасні російські зенітно-ракетні комплекси, які вважаються одними з найбільш передових у світі. 
Що стосується Кавказу, то С-300 практично не засвітилися на тамтешньому радарі, оскільки самі напружені битви через розміщення цієї ефективної системи ППО ведуться відносно Ірану. Ця країна закупила – і чекає поставки – систем С-300. Досить сказати, що якщо дана угода буде реалізована, це істотно посилить військові можливості Ісламської Республіки Іран і створить потужний фактор стримування для можливих дій США або Ізраїлю проти незаконної ядерної програми Ірану. 

Проте зараз немає стовідсоткової впевненості в тому, що Москва дійсно має намір здійснити ці поставки, хоча угода по них вже підписана. Російське керівництво раніше заявляло, що постачання комплексу С-300 будуть проводитися відповідно до плану. Проте останнім часом розмови на дану тему трохи притихли. Насправді, Росія останнім часом зайняла більш жорстку позицію стосовно Ірану, і використовує свої давні зв’язки з цією країною як важіль тиску. 

Однак балансування Росії – це не просто спроба зберегти зв’язки з Іраном, не викликаючи при цьому роздратування з боку Заходу, хоча цей елемент у певному ступені тут все ж таки присутній. Справа в тому, що той важіль впливу, який представляє собою постачання С-300, створює відчуття геополітичної потужності Росії. 

“Поки існує іранська проблема, Захід буде мати потребу в Росії, – заявив недавно в своїй статті для Bloomberg Раджаб Сафаров, який очолює московський Центр вивчення сучасного Ірану, – а Росія буде відчувати себе важливим геополітичним гравцем”.

Безумовно, питання про С-300 це лише одна складова загальної стратегії. У Росії в цій ситуації з Іраном мається цілий набір важелів, таких як відкрите технічне сприяння в іранському ядерному проекті. Хоча може здатися, що такий підхід сіє розбіжності і чвари і є кричущим нахабством, немає ніяких сумнівів в тому, що зусилля Росії приносять свої плоди.

Після серпневої війни Росія, по суті справи, пред’явила ультиматум своїм ізраїльським партнерам, які постачали до Грузії зброю і надавали послуги з навчання аж до початку війни. Незадовго до того, як ці угоди між Тбілісі і Тель-Авівом були зупинені, Ізраїль почав продавати Росії ті самі розвідувальні безпілотні літальні апарати, які лише за кілька місяців до цього російські винищувачі збивали в Грузії. Це стало дуже болючим і парадоксальним моментом у відносинах двох країн.

Ізраїль потрапив у скрутне становище з точки зору моралі, а Росія не відповіла на його пробні заходи в спробі налагодити позитивний рух вперед. Хоча в даний момент здається, що постачання С-300 припинено, побудована за сприяння Росії Бушерська атомна електростанція ось-ось почне роботу на повну проектну потужність. Багато експертів вважають, що це стане переломним моментом для зусиль іранської теократії зі створення ядерної зброї. До таких експертів належить і колишній представник США при ООН Джон Болтон (John Bolton), який нещодавно поскаржився на те, що світова спільнота не робить ніяких зусиль для запобігання просування Ірану цим шляхом. 

Тим часом, хоча в політиці “перезавантаження” США у відносинах з Росією і присутня велика кількість риторики, вона мало що дає в плані реальних досягнень у двосторонніх відносинах. Перефразовуючи і підсумовуючи слова численних оглядачів з приводу перезавантаження, можна сказати наступне: московські очікування і надії на перезавантаження не збудуться і не можуть збутися, якщо Вашингтон не змінить свої погляди на зовнішню політику на догоду імперіалістичним цілям Росії. Поки що результати перезавантаження наступні: укладення угоди про незначне скорочення ядерних озброєнь, названого багатьма подарунком російським військовим (вона до того ж може не пройти процес ратифікації); деяке посилення жорсткості у позиції Росії по відношенню до Ірану, а також загальне почуття товариського взаєморозташування між російським президентом Дмитром Медведєвим і президентом США Бараком Обамою. 

Але перезавантаження також призвело до посилення відчуття власної значущості з боку Росії. Однак треба чітко розуміти наступне: стратегія Росії на Близькому Сході полягає в тому, щоб збільшити обсяг зобов’язань Заходу, але щоб при цьому для Росії не виникло ніяких негативних наслідків. Коротше кажучи, Кремль не хоче, щоб Захід програв, але одночасно не хоче, щоб Сполучені Штати виграли. Спроби прикувати увагу Заходу до Близького Сходу можна також розцінювати як спосіб не дати йому можливості кинути виклик Росії в ближньому зарубіжжі, на якому вона сконцентрувала свої зусилля.

Але поки Росія тримається і не поставляє комплекси С-300 в Іран. Чому? По-перше, сигнал, який вона подає, говорить про її недовіру. Але ж у Сирії така сучасна зброя вже є. Більш вірогідний такий варіант: Росія не хоче постачати Ірану цю зброю, тому що дехто вважає, що в результаті такої поставки ізраїльський напад виявиться фактично безглуздим.

Але тут з’являються повідомлення про те, що тепер Росія має намір продати С-300 Азербайджану. Багато хто вбачає в цьому прагнення створити противагу міцним військовим зв’язкам Москви з Вірменією. Не секрет, що відносини Росії з Баку останнім часом суттєво покращилися, незважаючи на  суперечності між Азербайджаном і Вірменією через “республіку” Нагорний Карабах, де влада знаходиться в руках Єревану. Це ще один заморожений регіональний конфлікт. Хоча Росія давно вже вважається головною покровителькою та союзником Вірменії, високоприбуткові газові і нафтові родовища Азербайджану вкрай важливі для Москви в її довгостроковій трубопровідній грі. 

Тому не дивно, що Росія хоче заспокоїти азербайджанських партнерів після нарощування своєї військової присутності у Вірменії, яке вірменське керівництво розглядає як свого роду гарантії азербайджанського ненападу. Звичайно, мало хто вірить в те, що Росія поставить під загрозу свої вигідні енергетичні угоди, почавши допомагати Вірменії в її боротьбі проти Азербайджану в разі виникнення конфлікту.

Все це так, але тут напевно є ще один аспект. Пропозиція про продаж С-300 Азербайджану може стати передвісником довгоочікуваного постачання цих комплексів до Ірану. Чому? Це неймовірно, але Азербайджан вважається близьким (хай і вельми непримітним) союзником Ізраїлю. І є можливість, що азербайджанська влада захоче надати Ізраїлю обмежений доступ до даної системи ППО. Росія безсумнівно знає про таку можливість, але не виключено, що саме на це вона і розраховує. 

“Так, ми продали Ірану С-300, – можуть відповісти росіяни на ізраїльські протести, – але ми також дали вам можливість для їх знищення”. Ізраїль так і вчинив наприкінці 2007 року, коли його літаки вторглися в повітряний простір Сирії, контрольований С-300, щоб вивести з ладу зачатки сирійської ядерної програми. Щоб знову взяти верх над С-300, ізраїльтянам може знадобитися більш повне і точне розуміння того, як технічно функціонують дані комплекси.

Для Грузії поширення систем С-300 і розміщення їх у нових місцях не має особливого значення, принаймні, прямої загрози не створює. Навіть заява Росії про розгортання комплексів ППО С-300 в Абхазії (правда, є маса повідомлень, що вони стоять там вже два роки) навряд чи серйозно вплине на співвідношення сил у регіоні. Єдине, що можуть зробити ці системи – захистити даний повітряний простір від проникнення літаків НАТО.

Проте зрозуміло інше. Продаж і розгортання Росією комплексів С-300 підкреслює прагнення Кремля створювати точки напруження і мати важелі впливу в ключових регіонах світу. Задумайтеся ось про що: С-300 в даний час розгорнуті в Сирії, Вірменії, Абхазії, а незабаром їх можуть поставити в Азербайджан. За угодою отримати ці системи повинен і Іран. Своїми суперечками з питання постачання французьких вертольотоносців “Містраль” Росія, схоже, зірвала угоду, яка раніше здавалася безперечною. Багато що говорить про те, що Москва відмовляється від свого початкового партнерства виключно з Францією і готується виступити з відкритим тендером, який, звичайно ж, приверне увагу багатьох країн зі всього світу, включаючи Іспанію і Нідерланди. Ці держави в минулому виявляли до цієї угоді чималий інтерес.

Каменем спотикання є передача технологій, оскільки Франція відмовляється включати їх в обсяг поставки, хоча спочатку така домовленість була. Росія несподівано по ходу справи змінила свою заявку і вимагає включення в обсяг поставки всіх систем, заводячи, таким чином, всю цю програму в глухий кут. Москва підвищує ставки в цій грі, запрошуючи нових учасників. Вона демонструє Франції та її профспілкам, що може і в інших місцях пошукати те, що їй треба. Росія вже посіяла насіння розбрату в лавах НАТО через угоду про будівництво “Містраль”, а тепер вона йде ще далі, змушуючи Францію змагатися з іншими союзниками по НАТО, такими як Іспанія та Нідерланди. Це буде боротьба за те, хто зможе поставити в Росію за найнижчою ціною найпередовішу техніку НАТО.

Безумовно, в кожному випадку російська стратегія спрямована на максимальне використання важелів впливу на різні країни, створюючи протистояння між ними. Це Іран і Ізраїль, Вірменія і Азербайджан, Грузія і її райони конфліктів, Західна і Східна Європа і так далі. Ці конфлікти різняться між собою за масштабами, сфері охоплення і геополітичного вазі. Але у всіх у них є одна спільна риса – це користь і вплив Росії і – що найнебезпечніше – загрози і обіцянки про постачання озброєнь.

Майкл Хікари Сесайр