Новий Близький Схід розгортається на наших очах

Можливо, це важко розгледіти крізь чорні хмари, що здіймаються з воронок від бомб у Тегерані, але Іран провів більшу частину XXI століття як зростаюча регіональна держава, розповідає журнал TIME в аналітичному матеріалі.

До недавнього часу все дійсно йшло своєю чергою. В Іраку США повалили Саддама Хусейна, а потім пішли, перетворивши найбільшого й найнебезпечнішого сусіда Ірану з ворога на васала ще до того, як ополченці Тегерана врятували Багдад від ІДІЛ, а потім залишилися там. Сили, які Іран відправив до Сирії, виконували подвійні обов’язки — рятуючи режим асада і водночас відкриваючи потік озброєнь для «Хезболли», підтримуваного Іраном ополчення, яке воювало поруч з ними. Базуючись у Лівані, «Хезболла» стала перлиною в короні «Осі опору», яку Іран організував проти Ізраїлю.

І протягом більш ніж 80 років опозиція Ізраїлю визначала Близький Схід.

Для Ісламської Республіки Іран це все ще так. Усунення єврейської держави з «ісламських земель» є основою ідеології Ісламської революції 1979 року, яка ставить Іран у малоймовірну роль лідера мусульманського світу. Америка — це Великий Сатана, але для ставлеників Ірану в Багдаді, Лівані та Ємені Ізраїль є мішенню. Тож напередодні 7 жовтня 2023 року лідери ХАМАСу — єдиного помітного палестинського вузла на осі — мали підстави припустити, що після прориву ізраїльської оборони в секторі Газа та багатотисячного вторгнення до Ізраїлю вони недовго воюватимуть поодинці.

Але вісь опору ледве чинила опір. «Хезболла» запускала по кілька ракет на день у бік Ізраїлю, коли «сіоністське утворення» було найбільш вразливим. Лідери Ірану проаналізували поле бою й зрозуміли, що їм потрібно інвестувати в одне з усіх — у власне виживання. За словами аятоли Рухолли Хомейні, творця теократичної системи, яка керує Іраном, «збереження системи є найвищим пріоритетом». Солідарність з палестинцями заслуговує на похвалу, але є й таке поняття, як егоїзм.

Проблема як для Ірану, так і для палестинської справи полягає в тому, що решта Близького Сходу вже прийшла до такого ж висновку. Протягом двох десятиліть, коли Іран розширював свою військову присутність в ім’я палестинців, багаті королівства Перської затоки робили спільну справу з єврейською державою.

Річ у тім, що більша частина арабського світу пішла на ті чи інші компроміси з Ізраїлем. Єгипет і Йорданія, які мають спільні кордони з Ізраїлем, підписали з ним мирні договори після того, як зазнали неодноразових військових поразок від його рук.

Країни Перської затоки об’єдналися з Ізраїлем значною мірою через спільну ворожнечу до Ірану. Як батьківщина домінуючої сунітської гілки ісламу, королівства знають Іран не тільки як радикала, але й як номінального лідера шиїтської гілки меншості, а отже — і суперника. Саудівська Аравія, хранителька святих місць ісламу, має власні претензії на лідерство серед мусульман світу.

Одна з них — Об’єднані Арабські Емірати — була першою країною, яка зміцнила дипломатичні відносини з Ізраїлем у рамках Авраамових угод, що стало сигнальним дипломатичним досягненням першої адміністрації Трампа. За ними пішли ще три арабські держави, і Саудівська Аравія продовжує сигналізувати про свій намір зробити те саме, як тільки ситуація в Газі дозволить.

Але Газа продовжує війну, якої Ізраїль не очікував і не планує вигравати, тому що по суті це не військова справа. Палестинське питання — що робити з людьми, які претендують на ту ж землю, що й ізраїльтяни-євреї? — все ще чекатиме, коли стрілянина припиниться.

Війна проти Ірану, навпаки, — це війна, яку Ізраїль планував роками і яка почалася з обману, обезголовлення і точних ударів по ракетних об’єктах, подібних до тих, які знищили «Хезболлу» протягом місяця у вересні минулого року.

Але тут питання полягає в тому, як Ізраїль вирішить визначити свою перемогу. Раніше зміна режиму в Іраку пройшла не так добре. А заявлена мета знищення ядерних об’єктів Ірану здається неможливою без авіаударів США. Це рішення залишається за Дональдом Трампом. Його вибір може змінити регіон непередбачуваним чином.